Огляд пресиІнформаційно-аналітичні випуски НТСЕУ про стан та перспективи паливно-енергетичного комплексу України

forumXVII Міжнародний форум «Паливно енергетичний комплекс України: сьогодення та майбутнє», 5-7 листопада 2019, Міжнародний виставковий центр

plan2019Перелік науково-технічних заходів (конференції, семінари, громадські обговорення, виставки, ювілейні заходи) в галузі енергетики на 2019 рік

Зиновій Буцьо шляхетний в усьому

Категорія: Публікації Опубліковано: Четвер, 18 липня 2019 Автор: НТСЕУ
Зіновій Юрійович Буцьо

Порядність, висока культура. Справжньому енергетикові ці риси притаманні завжди. А ось чи допомагає, чи шкодить це у кар’єрному просуванні? Потрапляючи на державну службу, людина готується до непростої долі, до непередбачуваних ситуацій, необхідності приймати складні рішення і брати на себе відповідальність за них. У нашій молодій державі змінився не один уряд, кадрові перестановки відбуваються так часто, що іноді не встигаєш слідкувати за зміною прізвищ і просто живеш зі своїми принципами, у згоді з самим собою і віддаєшся улюбленій справі повністю. Зиновій Буцьо витримав за своє життя безліч випробувань, пережив багато злетів і непростих періодів, зберігши при цьому людяність, досягнувши вершин мудрості й духовності.

 

Виходець з острова Просвіти

З легким усміхом, щирою українською мовою. Завжди, здається, спокійний і врівноважений. Такий він і в роботі, і у хвилини дозвілля.

Народився Зиновій Буцьо 18 липня 1939 року в українському селі Бонарівка на Засянні (тепер Польща) у родині Юрія Григоровича та Юстини Василівни, які були простими людьми. Мешканців села виселили з рідного краю у травні 1944 року, Батько – майстер на всі руки, добрий столяр. Це ремесло пізніше й порятувало його від смерті. Його рідна хата була якраз на тому місці, де жив колись засновник села. І дівоче прізвище матері – Голей, таке саме, як і в одного з фундаторів села.

Зазвичай місце народження багато в чому визначає основні риси людини. У Зиновія Юрійовича це, безперечно, шляхетність. Тож варто трохи зазирнути в історію заснованого у 1439 році села Бонарівки.

Коли землі Галицької Русі у XIV столітті окупувала Польща і утворила Руське воєводство з центром у Львові, до нього увійшла й Бонарівка. «Стародавність Бонарівки, літа її родів можна було відчути, побувши довше в тому селі та познайомившись із його жителями. Вже при першій принагідній зустрічі вражала їхня велика, можна сказати, аристократична культура, яка твориться і дозріває сторіччями, – писав у своїх спогадах доктор Ярослав Падох. – Вигляд обличчя і поведінка, ноша і спосіб ношення її та звичаї – усе це було таке шляхетне, таке незвичайне...».

Захоплення краєзнавством спонукало свого часу Зиновія Юрійовича глибше дослідити історію свого краю, він не виключає, що село могло таки бути засноване козаками: «Я колись ставився до цього скептично, бо кожен хоче бачити себе нащадком запорожців». Проте проводить паралелі: «У нас Різдво святкують майже як на Полтавщині, як це описано у Гоголя. Таких звичаїв я не бачив у Снятині, куди нас переселили, – там були галицькі». Та й церква в селі, за козацькою традицією, була присвячена Покрові Богородиці. І в говорі бонарів’ян мовознавець І. Верхратський знаходив наддніпрянські сліди, їхнє село називали островом просвіти, адже тут діяло товариство «Просвіта»,  спортивно-виховне  товариство  «Луг», «Союз українок», товариство «Сільський господар», селяни мали кілька хорів, театр, були добре освічені. Напевно, якби Зиновій Буцьо не став енергетиком, з нього вийшов би добрий історик, проте енергетика від його вибору тільки виграла.

Зазвичай місце народження багато в чому визначає основні риси людини

У 30-ті роки XX століття польський уряд намагався полонізувати українські села, збільшити кількість польського населення на західноукраїнських землях. У Варшаві розробили плани прямої ліквідації українського анклаву, так званого Засяння чи Закордоння, що увійшло після Другої світової війни до Польщі.

Багато відомо про жорстоку операцію «Вісла» у повоєнний час, яка була спланована польською, на той час комуністичною, владою. Цій операції передував період «добровільно-примусового» переселення мешканців багатьох українських сіл, які опинилися на території Польщі. «Було багато груп, які грабували села, – розповідає Зиновій Буцьо. – Селяни оборонялися, кожного вечора чергували. Охорона села була настільки добре організована, що польські банди не сміли на нього напасти». Пригадує він і один з вечорів того часу: «Увечері до хати зайшов сусід Кирило з гвинтівкою... Чекав, доки батько збереться на нічне чергування для самооборони села. Тато вдягнувся, провів нас у пивницю (підвал), вхід до якої був із коридору. Розміром на довжину й ширину коридору батько збив дощане покриття, яким закривав нас поверх ляди. Якби поляки увірвалися в хату, то не побачили б ходу в підвал. Там стояло ліжко, на якому ми спали. Брат батька жив на краю села, за яким було польське село Жизнів.

Розповідав, як декілька разів мешканці Жизнева попереджали бонарів’ян про можливі напади польських партизанів. Часто це «працювали» просто грабіжницькі банди, дії яких були вигідні тим силам, що робили все можливе для виселення українців...» Погромами, психологічним тиском поляки хотіли змусити українців переселитися, водночас представники радянських органів агітували про виїзд до України, проте нікому й на думку не спадало покинути рідні домівки, аж поки замордованих людей в сусідніх селах ставало дедалі більше. Протистояння між українцями й поляками, переконаний Зиновій Буцьо, розпочалось тоді, коли на землі Західної України прийшли гестапо і НКВС.

«Ми виїхали добре порівняно з лемками, – згадує енергетик. – У гірських селах Лемківщини (де свого часу активно діяла УПА) давали години дві на збір, і дехто не встигав навіть усіх документів узяти. А ми мали кілька тижнів і вивезли майже все – віялки, жорна, одяг, худобу, навіть кавомолку.

Розселили бонарів’ян в 17 селах Івано-Франківщини, а нас поселили у Снятині». Ці події глибоко вразили малого Зиновія, навчили понад усе цінувати мир і любити рідну землю.

Проте є в родині й більш трагічні спогади. Тридцять шість бонарівців радянська влада безпідставно засудила і відправила до концтаборів. Серед них і батько Зиновія, який отримав 10 років каторги за «недоносительство». Довелось відбувати покарання на Крайній Півночі, у Верхоянському районі. Добуваючи в шахті на рудниках вольфрам, батько тяжко захворів і вижив тільки завдяки лікареві-українцю, який врятував його і як доброго майстра влаштував робити ремонти бараків. «Батько повернувся до нас перед Різдвом, – згадує Зиновій Юрійович. – Він не любив розказувати про Сибір, а якось при розповіді я бачив на його очах сльози». Минуть роки, і ім’я Зиновія Буцьо буде вписане до книги «Видатні діячі Прикарпаття». Уперше після примусового виселення в далекому 1944-му, через 47 (!) років Зиновій Буцьо відвідав рідне село, коли був у відрядженні у Варшаві. Розповідає, що село спершу здалося йому раєм: був жовтень, і всі пагорби палахкотіли золотавим листям. Було й боляче. «Найстрашніше – це той щем. Його ніхто не зможе зрозуміти, окрім того, хто втратив рідну землю, яка вже ніколи не буде його. Не можна поїхати на цвинтар тоді, коли їде кожен. Не можна поїхати в село – там нема рідних... Ростуть яблуні, посаджені дідом Василем Голеєм, які вперше зацвіли у травні трагічного для моїх односельців 1944 року». Востаннє Зиновій Буцьо був у Бонарівці у 2003 році з донькою Наталею. До цього часу назви сусідніх з Бонарівкою сіл – Жизнів, Хітчина, Опарівка – озиваються щемом у його душі.

Коли Зиновій підріс і постало питання вибору майбутньої професії, він звернувся за порадою до материного брата Петра, освіченої і мудрої людини, головного механіка великого лісокомбінату. На той час більшість випускників ішли в інженери, а його дехто бачив у майбутньому істориком. Дядько Петро порадив стати інженером, адже електроенергетика – це велика перспектива. Те саме радив і вчитель математики, адже всі села тоді були без світла, і роботи в цьому напрямку – непочатий край. Снятинська ГЕС на р. Прут тоді змусила аж 12 хлопців, випускників Снятинської середньої школи ім. Василя Стефаника, стати інженерами-електриками.

У 1961 році Зиновій Буцьо закінчив з відзнакою факультет електрифікації Львівського сільськогосподарського інституту та почав працювати в електромережах Івано-Франківської області: спочатку електромонтером і інженером Галицького районного відділу електромереж (РЕМ), а згодом головним інженером. З 1970 по 1978 рік очолював Івано-Франківське обласне підприємство сільських електромереж. Керував завершенням електрифікації Прикарпаття у 1970 році. Це, згадує Зиновій Юрійович, був найщасливіший період у його житті. «Не можна передати радість дітей, коли вперше в селі вмикали електричне освітлення. Це не описати словами, і це можна вважати вінцем будь-якої справи», – розповідає він. Тоді працювалося весело, з ентузіазмом. А другий важливий і не менш цікавий період – коли завершили електрифікацію і вдалося здійснити модернізацію: створення системи надійного енергозабезпечення та резерву енергопостачання.

При реформуванні структури управління енергетикою України запропонував і домігся надання Івано-Франківському підприємству електромереж статусу обласного (нині обленерго) із самостійним балансом, яке очолив у 1978 році. Зиновій Буцьо став співавтором концепції нормування праці в електромережах і організації бригадної форми праці в енергетиці (1980-ті). За його керівництва обласне підприємство електромереж визнано базовим в СРСР із цих питань. Тоді отримали дві медалі ВДНГ СРСР за організацію бригадної форми праці в обленерго.

Непрості 90-і

У 1989 році Зиновія Юрійовича обрали генеральним директором ВЕО «Львівенерго». Це був період вибуху народної ініціативи, утворення громадських організацій – народився Рух України за перебудову. У цей час енергетик познайомився з багатьма відомими людьми, майбутніми депутатами Верховної Ради України. Львів – місто високоінтелектуальної інженерної еліти, тож було непросто зайняти місце і завоювати повагу й авторитет. Водночас Зиновія обрали, а не призначили на посаду, тож невдовзі його знання, практичний досвід були оцінені не тільки директорами, а й керівниками вищого рангу, а колеги стали його добрими соратниками. Зиновій Буцьо з гордістю згадує Степана Мельника, Олеся Гудиму, Володимира Маркевича, Євгена Вовка та багатьох інших, з ким довелось працювати і чиїм досягненням можна було тільки радіти.

Час був складний, тож доводилося вирішувати різні питання: і автоматизації електричних мереж, і забезпечення енергетиків автобусами (водночас допомагав автобусному заводу). Тепло згадує спілкування з Віталієм Скляровим, тодішнім міністром, до якого часто звертався по допомогу.

У Львові згадують його й нині, він став там шанованою людиною

У часи несплати за електроенергію і браку коштів для купівлі вугілля для ТЕС довелося витримати чимало баталій з приводу відключення світла. На той час

«Львівенерго» продавало електроенергію Польщі, а за виручені кошти купувало польське вугілля, і це викликало обурення: як же це так, адже самі сидимо без світла? Але саме Зиновій Буцьо разом з асоціацією

«Укрінтеренерго» реалізував пропозицію про постачання польського вугілля в обмін на електроенергію

«Львівенерго», переконавши оточення, що це вигідно для країни, адже на цьому вугіллі запрацюють ТЕС. І справді, були завантажені блоки Добротвірської ТЕС, до 40% виробленої з польського вугілля енергії залишалось для потреб України. Під керівництвом Зиновія Юрійовича енергосистема Львова зберегла працездатність, виробничий персонал і належний рівень його соціального забезпечення.

У період економічної кризи в країні і розвалу платіжної дисципліни Зиновій Буцьо започаткував низку ринкових підходів до вирішення проблем ВЕО «Львівенерго». Об’єднання стало одним із засновників

«Західноукраїнського Банку» (тепер «Кредо-Банк»), що спростило банківські операції в капітальному будівництві, покращило фінансовий стан об’єднання.

У 90-і, в період зародження держави, перевагу віддавали гуманітарній політиці, а господарські питання керівники підприємств вирішували самотужки. У Львові енергетику довелося тісно співпрацювати з міською владою, розв’язуючи проблему теплозабезпечення. У перший рік роботи довелося декілька раз ночувати на станції, але спільними зусиллями досягли належного результату, і вже наступного літа підготувалися до зими як слід.

У Львові згадують його й нині, він став там шанованою людиною, хоча ближчий йому все ж світ рідного Прикарпаття.

Вчитися – це правило всього його життя

З 1993 по 1995 роки Зиновій Буцьо працював заступником міністра енергетики та електрифікації України, очолював зовнішньоекономічну діяльність, опікувався питаннями євроінтеграції та реформуван ня енергетики. Він брав участь у реалізації програми входження енергосистеми України і зокрема Бурштинської ТЕС в енергосистему країн Європи. Також був ініціатором кредитної угоди зі Світовим банком для реконструкції дніпровських ГЕС. Про історію з цим кредитом згадує: «На колегії Міністерства відхилили пропозицію про надання кредиту, аргументуючи тим, що потрібні кошти для теплових, а не гідравлічних електростанцій. Але згодом розібралися, що це були гроші, які виділялися на розвиток екологічних програм Світового банку, і зрозуміли, що керівництво банку більше не запропонує такої суми».

Тоді, за дорученням міністра, Зиновій Буцьо провів повторні переговори з керівником Світового банку Ласло Левеєм. Було внесено зміни до рішення колегії і підготовлено проект угоди. Ситуація спрацювала на користь України, бо, під час розробки та погодження проекту угоди було домовлено, що всі матеріали, силове обладнання буде українським, окрім комутаційного обладнання й систем керування. Саме Зиновій Буцьо підписав від імені України перші документи кредитної угоди із Світовим банком про виділення 112 млн доларів на реконструкцію дніпровських ГЕС. Кредит запрацював, завдяки йому було покращено регулювання ОЕС України, але не менш важливим є те, що було врятовано завод «Турбоатом», який отримав державні замовлення.

«Тоді, – згадує Зиновій Буцьо, – завжди ніяковів на різних зустрічах, бо Семен Ізрайлевич Поташник завжди згадував, дякуючи за цю важливу фінансову угоду». Також Зиновій Буцьо відповідав за будівництво асоціацією «Укрінтеренерго» ГЕС у В’єтнамі. Пуск новозбудованої електростанції здійснював Семен Поташник. Усі тоді перехвилювалися, коли було виявлено заводську несправність, яку в телефонному режимі усунули, і електростанцію було введено в дію.

Неодноразово очолював Зиновій Буцьо делегації України на міжнародних енергетичних форумах. Пам’ятною була участь у конференції Всесвітнього Енергетичного конгресу в Техасі.

Здобувати знання, переймати досвід, вчитися – це правило всього його життя. «Знаєте, чому я досі на роботі? – запитує Зиновій Юрійович. – Не хочу загубити рівня обізнаності стану справ у енергетиці». Йому цікаво бути в Громадській раді, приємно зустрічати колег. «На жаль, бачу, наскільки навіть висококваліфіковані спеціалісти, будучи відірваними від практичної діяльності, неадекватно бачать процеси в енергетиці». На його думку, енергетик ніколи не повинен зупинятися й мусить прагнути опановувати нові знання.

У володінні цін і тарифів

Окремий період життя Зиновія Буцьо – це чотирирічне перебування на посаді голови Національної комісії регулювання електроенергетики  України  (з 1995 по 1999 рік). Енергетики кажуть, що саме він створив НКРЕ. І справді, за його керівництва куплено будівлю для роботи працівників, забезпечено обладнанням, оргтехнікою.

Спільно з Міністерством енергетики, радниками Зиновій Буцьо розробляв і організовував реалізацію принципів регулювання енергетики, засад функціонування оптового ринку електричної енергії України та Правил користування електроенергією. «Найцікавішим є те, що я – єдиний голова НКРЕ, який забезпечив встановлення цін для промисловості на рівні нижчому, ніж тарифи для населення», – каже Зиновій Юрійович. Тарифи тоді були встановлені, як це є в усьому цивілізованому світі, як цього вимагає від нас МВФ і нині. Ніяких протестів громадськості тоді не виникло, адже зроблено це було у період підвищення заробітної плати та покращення платоспроможності населення.

Це був, на думку Зиновія Буцьо, правильний крок, адже популізм політиків часто призводив до критичних ситуацій. Адже наслідком підвищення тарифів для промисловості є зростання цін на товари й послуги. Щоб компенсувати низьку вартість електроенергії для населення, держава змушена підвищувати тарифи для промисловості. І виходить, що, не доплативши за електроенергію, кожен викладає із гаманця ще більше, прийшовши до магазину. А підприємства, комунальні господарства не можуть розрахуватися. «Якби тарифи були вищі, може, ми навчилася б вимикати світло, – розмірковує Зиновій Юрійович. – Колись один міністр навіть пропонував доплачувати людям певну суму, яку вони змушені будуть витрачати через підняття тарифу, адже це – зекономлений газ або вугілля. Але жоден уряд не пішов на це».

Розповідаючи про свою діяльність, як скромна людина Зиновій Юрійович не може не похвалити своїх колег. Він радіє, що з його вихованців 6-7 колег з Івано-Франківська стали керівниками обленерго, а зі спеціалістів НКРЕ вправними керівниками як у самій Комісії, так і в різних енергетичних компаніях стали Ольга Осадча, Юлія Носилько, Андрій Юрчук, Іван Слободянюк та багато інших. Їхній успіх – це і його певна заслуга.

У 1999-2002 роках він був головним консультантом Комітету з питань ПЕК Верховної Ради України, радником Прем’єр-міністра України. На той час реальних коштів за електроенергію надходило 5%, а решта – то був бартер.

Ринок був створений, але не діяв. Зиновій Юрійович запропонував ініціювати внесення змін до Закону України «Про електроенергетику», прийняття яких вирішило проблему оплати за електроенергію на оптовому ринку. За три місяці оплата зросла до 60%, а згодом і до 80%. Значною мірою завдяки прийняттю цього Закону було розв’язано і проблему виплати пенсій за рахунок податків від зібраних коштів.

Зиновій Юрійович є одним з розробників «Енергетичної стратегії України на період до 2030 року» (2005) та проекту Концепції розвитку поновлюваних джерел енергії (2007). Є автором низки публікацій з цієї тематики, ініціатором громадського обговорення в рамках НТСЕУ проблем реалізації Стратегії.

Буваючи на різних зібраннях фахівців у ролі експерта з енергетичних питань, висловлює слушні думки з приводу розвитку альтернативної енергетики.

На засіданнях Громадської ради при Міненерговугілля Буцьо вносить слушні пропозиції. Зокрема на одному з останніх засідань він наголосив: «Для виконання умов паралельної роботи ОЕС України з Європейською енергосистемою необхідно концентрувати фінансові й технічні ресурси на модернізації систем регулювання частоти на блоках ТЕС у найкоротші терміни».

У найближчий період енергетик пропонує не проводити реструктуризацію державних енергокомпаній («Енергоатом», НЕК «Укренерго», «Укргідроенерго» тощо, які забезпечують сьогодні сталу роботу ОЕС України), вжити заходів щодо відновлення галузевої науки із залученням академічних інститутів до розробок концептуальних напрямків роботи галузі. Коментуючи події в Криму, він звернув увагу на необхідність застерегти відповідні сили в АРК, що у разі їхнього втручання в роботу енергосистеми буде зруйновано стабільну схему енергозабезпечення Криму.

Також Зиновій Юрійович вважає за необхідне проаналізувати концептуальні положення нових енергоринків, зокрема забезпечити повне закріплення основних положень ринку на законодавчому рівні, встановити обмежувальний рівень концентрації генеруючих потужностей у одного власника, не впроваджувати ринок прямих договорів поетапно, для недопущення ручного управління ринком і коштами забезпечити технічну можливість обліку енергії в реальному часі на всіх етапах технологічного процесу – від виробника до споживачів, не допустити демонтажу діючої автоматизованої системи обліку електроенергії, що діє на базі об’єктів НЕК «Укренерго». Його пропозиції свідчать про глибоке знання справи, високий професіоналізм досвідченого енергетика.

Щоб було корисно і красиво

У його рідному селі Бонарівці часто бував син Івана Франка –Тарас. Орієнтуючись на творчість Каменяра, прагнеш і собі досягти рівня людини освіченої, мудрої, самодостатньої, з почуттям власної гідності.

Як відомо, висока духовність, прищеплена з дитинства, глибоке розуміння історії свого краю, любов до рідної землі спонукають здійснювати високу просвітницьку місію, пробуджувати в інших патріотичні почуття. З 2003 року, працюючи в Національній енергетичній компанії «Укренерго», Зиновій Юрійович у сфері зв’язків з органами державної влади та ЗМІ забезпечує представлення компанії в ЗМІ, керівництво виставковою діяльністю компанії, є членом редколегії журналу «Енергетика та ринок». Навіть у Києві думками завжди лине до рідного краю.

Тому в переломні роки кінця XX ст. підтримав ініціаторів утворення Товариства української мови на Івано-Франківському обласному підприємстві електромереж, сприяв діяльності громадських національно-демократичних організацій підприємств «Львівенерго». Розуміючи важливість духовного розвитку нації, забезпечував фінансування видання в Україні Енциклопедії українознавства.

Зиновій Буцьо видав книги Я. Пащака «Родимий край, село родиме» і однокласника В. Голубінки

«Спогади з гіркої лемківської долі». Ярослав Пащак, уродженець Бонарівки, у своєму документальному нарисі не встиг описати трагедію виселення українців і обставини, що до цього привели, тому його справу продовжив Зиновій Буцьо. У цій книзі багато спогадів і особистих спостережень, нарис може бути взірцем для інших краєзнавчих розвідок. Допомагав Зиновій Буцьо й товариству «Лемківщина» у його просвітницькій роботі. Одним із видів його діяльності є допомога в ремонті і будівництві церков у Львові (Св. Софії), на Прикарпатті і в Києві.

Зиновій Юрійович має напрочуд прості бажання: він мріє, щоб був запит на спеціалістів, фахівців з належним досвідом, використання їхніх знань для навчання молодих спеціалістів і розвитку енергетичної галузі. А ще – щоб мрії його внуків здійснилися: «У старшого, Артема, який займається видавничою справою, – мрія про цікаву роботу, а щоб її втілити в життя, потрібно, щоб стабілізувалася ситуація в державі. У внучки Ані – закінчити школу, здобути освіту, працювати, щоб було, як вона каже, корисно і красиво». Він щасливий, що має здібних дітей, які аж занадто турбуються про нього. Зиновій живе їхніми турботами, а завдяки запитанням Ані іноді змушений заглядати в словник. Зв’язок поколінь – це добра річ. Це надія, це успіх, це майбутнє.

Енергетика України. Сьогодення та майбутнє